Сайт учителя
української мови та літератури
Монько Ніни Юріївни

Борис Харчук (1931 - 1988)

Борис Харчук народився 1931р. в с. Лози на Тернопiльщинi. Закiнчив Полтавський педагогiчний iнститут (1954) та Вищi лiтературнi курси в Москвi. Працював журналiстом. I писав. Писав, як велiло серце, як зобов'язувала совiсть перед тою землею, що його пустила у широкий свiт. Тому вiн нiколи не соромився своïх найперших книжок, не переписував ïх. А за три десятилiття многотрудноï працi на полицю стала бiблiотека томiв з його iменем: романiв "Волинь" (у чотирьох томах, 1959 - 1965), "Майдан" (1970), "Хлiб насущний" (1976), "Кревняки" (1984), повiстей i оповiдань "Йосип з гроша здачi" (1957), "З роздорiжжя" (1958), "Станцiя "Настуся" (1965), "Закам'янiлий вогонь" (1966), "Зазимки i весни" (1967), "Неслава" (1968), "Горохове чудо" (1969), "Помста" (1970), "Материнська любов" (1972), "Школа" (1979), "Невловиме лiто" (1981), "Облава" (1981), "Подорож до зубра" (1986). А ще твори, котрi не могли з'явитися за життя автора i лише тепер приходять до нас: роман "Межi i безмежжя" (написаний 1966p.), повiстi "Украïнськi ночi" (1985) та "Мертвий час" (1987), начерки роману "Плач ненародженоï душi" (80-тi роки), оповiдання й новели.

Для Б. Харчука лiтература нiколи не була цiннiстю самодостатньою - видiляв лише ту, яка допомагає людинi залишатися людиною, а народу - народом. Не визнавав нi детективноï белетристики, нi поезiï задля поезiï - справжньою вважав лише лiтературу, яка виправдовує своє iснування в контекстi iсторичноï долi народу, а що народ наш заслуговує долi кращоï, то й лiтература бачилася йому передовсiм як сила iсторiєтворна i нацiєтворна. Лiтература, на його думку, творить народ. У цiй свiдомiй заангажованостi виявляється традицiоналiзм Б. Харчука.

Одначе висновок щодо традицiоналiзму важко потвердити творчiстю письменника, якщо, ясна рiч, розглядати ïï як щось цiлiсне, а не обмежуватися одним чи кiлькома творами, взятими "задля прикладу". Бо лiтературний доробок прозаïка не просто великий за обсягом - вiн ще й навдивовижу розмаïтий, його не зведеш до вичерпноï "спiльно-знаменниковоï" характеристики.

Так, Б. Харчук - це густонаселенi романи "Волинь", "Майдан", "Кревняки", за якими легко вгадується потужна традицiя класичноï прози другоï половини XIX ст. з ïï епiчним диханням, психологiчно мiсткими дiалогами й демонстративною вiдстороненiстю автора, який "не втручається", не видає своєï присутностi ремарками, коментарями, прямим - через голови героïв - звертанням до читача. Це повiсть "Палата", що ïï (як i деякi iншi його твори про матiр, новели рiзних лiт про "хату") можна б назвати "довженкiвською". Це численнi оповiдання й повiстi про дiтей, героï яких своïми "дорослими" судженнями так часто нагадують усезнаючого, всевидящего, а тому й не по лiтах сумного Сина Божого на материних руках, якого багатовiкова iконописна традицiя велить малювати з обличчям майже дорослоï людини. Це "стефаникiвська" коротка фраза, в якiй не опис, а дiя, коли така ж наступна фраза незрiдка виокремлюється в новий абзац, бо звичайне дiєслово означає навiть не конкретну дiю, не порух, скажiмо, руки, а цiлий акт, невидиме дiйство, яке звершилося у душi героя. Це "винниченкiвське" прагнення змалювати людський натовп, охоплений єдиним пориванням, не масою, в якiй годi розрiзнити окремi обличчя, а спiльнiстю особистостей, де в кожноï своя доля в життi, своя мовна партiя у гомiнкому багатоголоссi. Цей ряд, який мав би потвердити традицiйнiсть Харчуковоï прози, означити ïï джерелами великих попередникiв, можна продовжувати...

Але до якоï традицiйноï лiнiï зарахувати "Подорож до зубра"? Жанрове визначення - "дорожнi нотатки" - тут таке ж оманливе й довiльне, як i в повiстi "Свiтова верба", що названа автором "безсирiтською казкою", а оповiдь ведеться у незвичнiй для Харчука манерi - вiд першоï особи, до того ж створюється переконлива iлюзiя повноï iдентичностi лiричного "я" i самого письменника. А лаконiчнi - на одну-двi сторiнки - "Босi слова", сюжетнi мiкроновели, в яких на локальному матерiалi здiйснено прорив до розумiння глибинних, ретельно заретушованих i мiфологiзованих офiцiозною демагогiєю суспiльних процесiв. А iсторична повiсть-легенда "Ой Морозе-Морозенку", чи саркастична повiстина "Profundis", в якiй прозiрливо передбачено кон'юнктурну "перебудову" деяких лiтературних метрiв? Назвати твори лише винятками у "загалом традицiйнiй" прозi Б. Харчука означало б заперечити посутнє й серцевинне в нiй, звузити створений письменником свiт, так i не наблизившись до розумiння тiєï справжньоï великоï традицiï, на грунтi якоï зросла його проза.

Людина - народ - людство. У цьому ряду є ще одна ланка - рiд. I Б. Харчук зосереджував на нiй увагу щонайпильнiшу. Турiï в "Кревняках", Гнатюки в епопеï "Волинь", Швайки в повiстi "У дорозi", Волянюки в романi "Майдан" - це не просто сiм'я, а саме рiд, чиє корiння губиться в товщi столiть, а стовбур зазнав деформацiй, неминучих при iсторичних катаклiзмах i змiнi епох. Тут неминучi питання з розряду вiчних: що є людина? Що є свiт? Звiдки прийшли ми i куди йдемо? Колись мiж цими питаннями й людиною запобiжно, охоронно стояв рiд. "Так на роду написано" - адже це не лише про фаталiстичну визначенiсть долi, а й про нерозривний зв'язок особистого з родовим. Людина була обмежена в своïй свободi родовими зв'язками, але почасти й захищена ними.

Тема роду, його занепаду й руйнацiï пронизує всю творчiсть Б. Харчука. З'являється вона i в однiй iз останнiх повiстей - "Онук". З'являється з народженням онука, який прийшов у свiт проти волi матерi-студентки. Ситуацiя не нова, про неï неодноразово читали в художнiй лiтературi, але письменник мужньо сказав про те, що метастази бездуховностi уразили й старше поколiння - бабусю, саме тi клiтини, якi завше були бiологiчною та моральною основою народного буття, гарантували природний зв'язок поколiнь. У цьому зв'язку пригадуються Катерина з роману "Кревняки", батьки головноï героïнi з повiстi "Панкрац i Юдка", якi волiють не усвiдомлювати, що, по сутi, пiдштовхують свою доньку до морального самогубства. "Князь" Бiловезькоï Пущi ("Подорож до зубра") залишився диким, попри всi спроби приручити, зломивши його природу. Вiн пережив кiлька iмперiй i королiвств, чиï вiнценосцi знищували зубрiв без лiку. Дерево також не може вбити себе. Людина може. Їï самогубство починається з заперечення родовоï пам'ятi й моралi.

У Б. Харчука звичайнiсiнька коса, яку о ранковiй порi клепле дядько Захар (оповiдання "Косарi"), це все-таки коса з iсторiï. З вiчностi, яка минає, переходячи в минуле. Тому дуже цiкавим є припущення М. Слабошпицького, якому здалося, що Харчук прихований патетик, а тому, боячись патетики, як вогню, намагається писати скупими, заземленими, буденними словами, без нiяких "метафоричних хуртовин", без жодних "стилiстичних iнкрустацiй" - "на гранi протоколу". Але й непомiтне переведення звичайного, "побутового" слова в iнший контекст, "високий", де за ним вiдкривається буттєве, - це теж Харчукове.

Б. Харчук належить до письменникiв, що довiряють читачевi, покладаються на його здатнiсть домалювати й домислити, а тому й уникав нудного розжовування та надокучливих авторських коментарiв. При цьому, одначе, не вдавався до езопiвськоï мови - з ïï натяками, багатозначними образами та свiдомо "затемненими", тобто закодованими й зашифрованими думками.

Вiн писав переважно про тих, кому не до книжок: день у день при землi, у виснажливiй роботi. Мав свого читача - всiх тих, кому болiло те, що болiло i йому, вiрячи в силу слова, своєчасно мовленого й своєчасно почутого.

С. Гречанюк
Iсторiя украïнськоï лiтератури ХХ ст. - Кн. 2. - К.: Либiдь, 1998.