Сайт учителя
української мови та літератури
Монько Ніни Юріївни

Завантажити

1

Олександер Великий весь світ звоював 
І отсе в Вавілоні мов бог раював.

А побожний аскет вік в пустині прожив 
І молитвою й постом богині служив.

Наче сонце, що разом прогонює тьму, 
Так богиня в опівніч явилась йому.

Прихилилась і мовить: "Мій вірний слуго, 
Чим тебе вдоволить? Чи бажаєш чого?"

А с к е т м о в и т ь:

"Хоч яке се життя і трудне, і сумне, 
Дай, щоб старість і смерть оминули мене".

Б о г и н я м о в и т ь:

"Ну, як се в тебе дар найцінніший з усіх, 
На ж тобі сей малий золотистий горіх.

Одну нічку не спи, один день промовчи 
І, очистивши ум, сей горіх розтовчи.

Шкаралющу в огонь, а розкусиш зерно, 
Дасть тобі молодим вічно жити воно".

2

Цілий день промовчав, і не спав усю ніч, 
І готовивсь аскет на великую річ.

Ось огонь розпалив із пахучих полін, 
І кадило в огонь щедро кидає він,

І закони господні проходить умом, 
Щоб очистити ум, не схибити притьмом.

Та ось сумніви в серці повстали страшні: 
"Вічно жить — молодим — ну, пощо се мені?

Чи вертати у світ, де панує борба? 
Чи ось тут вічно жить? Се ж безумство хіба!

О богине, прости! Я згрішив, бачу сам! 
Та безцінний твій дар комусь іншому дам.

У нас цар молодий, богорівний наш цар! 
Богорівним зовсім його зробить твій дар.

Міліонам він сонце, життя є нове, 
Для добра міліонів хай вічно живе".

3

Олександер Великий весь світ звоював, 
Та дівчини рабом себе він почував.

Персіянки Роксани предивна краса 
В його серці горить, мов пожар, не згаса.

У обіймах його та красуня горда 
Наче тає, на груди його припада;

Та хвилина мине, і він чує, що ось 
В її серці вороже ворушиться щось,

І в очах, ще вогких від любві і жаги, 
Дикі іскри горять, наче злі вороги.

З її уст вилітають бажання страшні — 
Се бажання пожарів, убійства, різні.

Їй опертись король не здоліє й на мить: 
Там згорів Персеполь! Завтра Суза згорить!

Кліта вбив при вині! Чи любов се, чи чад?.. 
День у день із небес його кидає в ад.

4

Олександер Великий богині моливсь: 
"Дай, богине, щоб нині весь світ проваливсь!

Або дай, щоб скінчилася мука моя, 
Щоб я знав, чи богиня вона, чи змія?

Чом міняється так, кілько є в дні годин? 
І чи в серці її я паную один?"

В тій хвилині аскет перед ним опинивсь 
І покірно царю до землі поклонивсь.

"Вічно жий, царю мій! Хай твої вороги 
Згинуть! Ось тобі дар від твойого слуги.

Не згордуй! Сей малий золотистий горіх — 
Від богині се дар! Моя гордість, мій гріх".

І він все розповів, відки має сей плід, 
Що робить, щоб богині сповнить заповіт.

"Міліонам ти сонце, добродій єси, — 
Будеш жить вічно юний, як плід сей з´їси".

5

"Вічно жить! Молодим! Справді, божеський дар!" 
І великим, безсмертним почув себе цар.

"Вічно жить! Молодим! А вона? А вона? 
Постаріє, зів´яне, мов квітка марна!

Що без неї життя? Сонце? Небо? Сам рай? 
З нею жить! Або радше ти сам умирай!"

Вже й не думає цар, до Роксани біжить: 
"Серце, ось тобі дар: вічно в юності жить!"

І сказав їй усе, відки має сей плід, 
Що робить, щоб богині сповнить заповіт.

"Коли любиш мене, моє сонце ясне, 
Дасть безсмертя обом нам зерно те дрібне.

А не любиш… — урвав. — Кого хочеш люби! 
Ось тобі сей горіх! Що захочеш — роби!"

Зчервоніло дівча, в личко вдарила кров, — 
Олександер не ждав її слова — пішов.

6

Гей, Роксано, красуне, що думаєш ти? 
Чи про те, щоб з царем до безсмертя дійти?

Не про те! Інший жар в її серці горить! 
Інший бог там живе! Інший цар там царить.

Він мета її мрій, осолода очей, 
Над усіх милий їй генерал Птолемей.

Хоч не любить її і холодний, як лід, 
Вона рада свій вік дать за сам його вид.

"Вічно жить молодій, а без нього? О ні! 
Краще він хай живе, дасть безсмертя й мені!

Ну ж, поможе сей плід його серце здобуть! 
А як ні, то мені краще в світі не буть".

Птолемея знайшла, і дала йому плід, 
І сказала, який в нім лежить заповіт.

А як ніч надійшла, вона тихо пішла, 
Олександру в вино трути-зілля влила.

7

Занедужав король, важко стогне, кричить, 
А Роксана при нім не ридає, мовчить.

Головами хитають старі лікарі, 
І тривога, як ніч, залягла у дворі.

По всім краю йде вість, наче змора та сон, 
І сумує весь край, і рида Вавілон.

Ось у строях, білилах, рум´янах ціла, 
В Олександрів покій куртизана ввійшла.

"Вічно жий, царю мій, на потіху для всіх! 
Ось від мене тобі чудодійний горіх!

Се богині є дар. Як з´їси те зерно, 
Вічно жить тобі дасть вічно юним воно".

Спалахнув Олександер: "Нещасна, дрижи! 
Від кого маєш плід сей? По правді скажи!"

Та дівча не дрижить, не спускає очей: 
"Мені дав його твій генерал Птолемей".

8

Олександер у болях жорстоких лежав 
І в руці своїй плід чудодійний держав.

"Вічно жить і любить! День за днем! День від дня 
А життя — то борня! А любов — то брехня!

Вічно жить у борні! Биться в сітях брехні! 
День за днем! День за днем! Без кінця! Ні, ох, ні!

Не для нас, о богине, твій божеський дар! 
Хоч над світом я цар, та над серцем не цар.

Міліони людей можу вбить, погубить, 
Та чи змушу кого мене вірно любить?

Вічно жить! О богине, се жарти, се сміх! 
Вічне щастя чи дасть сей чудовний горіх?

А без щастя, без віри й любові внутрі 
Вічно жить — се горіть вік у вік на кострі!

Ні, богине! Візьми свій дарунок назад! 
Я в нірвану волю, чи в Олімп, чи у ад!"

9

Серед болю в постелі підводиться цар, 
І побожно цілує чудовний той дар,

І в тріскучий огонь із пахучих полін 
Чудодійний горіх бистро кидає він.

І здалось, що вже біль не так люто палив, 
Мовби в збурену кров охолоди налив.

Прояснів його ум, серце збулось химер, 
А в опівніч саму Олександер умер.