Сайт учителя
української мови та літератури
Монько Ніни Юріївни

Урок 25. Дмитро Йосипович Іванов – романтик українського села.

Збірка поезій «Село в терновому вінку».

Мета: ознайомити учнів з творчістю Д. Іванова, розвивати в учнів спостережливість, уміння сприймати поезію в історичному контексті; розвивати навички аналізу ліричного твору; виховувати патріотизм, любов до рідного слова.

Тип уроку: урок літератури рідного краю.

Обладнання: фото Д.Іванова тексти поезій.

Хід уроку

І. Організаційний момент.

ІІ. Оголошення теми, мети уроку.

ІІІ. Опрацювання навчального матеріалу.

1.Розповідь учителя про життєпис Д.Іванова.

Іванов Дмитро Йосипович народився 22 жовтня 1946 року в селі Тарасівці Новгородківського району на Кіровоградщині.

Закінчивши середню школу, працював причіплювачем. Трудовий гарт, здобутий у рідному селі, допоміг поетові і в житті і у творчості.

Перші вірші Дмитро надрукував у районній газеті. Служив у залізничному полку м. Чернігова і відвідував засідання обласної літературної студії при редакції газети  «Деснянська правда». Справжній літературний успіх прийшов до нього 1976 р. на Ірпінському семінарі молодих літераторів. Робітник теплиці з радгоспу імені Фрунзе Чернігівського району вразив присутніх новизною тематики і своєрідністю її художнього втілення.

У журналі «Вітчизна» з післямовою Івана Драча з’являється широка добірка його творів. Це був переконливий дебют. А незабаром у видавництві «Молодь» побачила світ книга поезій Дмитра Іванова  «Зерно і любов». Услід за нею у «Веселці» виходить збірка для дітей «Грай, сопілонько моя». Дмитро Іванов стає лауреатом обласної літературної премії імені Олекси Десняка. За книгу «Заповіти мого роду» його удостоєно Республіканської літературної премії ім. М. Островського.

Добірки Дмитра Іванова з'являються на сторінках всесоюзної преси. Згодом вони увійшли до збірки «Красный корень», що побачила світ у московському видавництві «Молодая гвардія».

Дмитро Іванов бере активну участь у громадському житті. Він – учасник багаточисленних семінарів, декад, форумів, фестивалів літератури, які проводяться в країні і за кордоном. Невдовзі вийшли з друку його нові книги «Стремено» та «Маминих слів чорнобривці». Плідно орючи та засіваючи поетичну ниву, Іванов закінчує філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, працює в обласному Будинку народної творчості, а потім переходить на роботу до редакції газети «Гарт», яку очолює з 1991 року. За цей час він стає заслуженим журналістом України, лауреатом престижних літературних премій – державної імені Івана Нечуя-Левицького (1997) та міжнародної української імені Григорія Сковороди. У 2010 році Дмитро Іванов став лауреатом Державної премії імені Тараса Шевченка за збірку «Село в терновому вінку».

На питання звідки проріс ваш хист до художнього слова Дмитро Іванов відповів так:

«Я в дитинстві любив слухати розповіді старших. Вони малоосвічені або й зовсім неграмотні, але генетично вроджені інтелігенти.І тепер часто думаю:якби міг хоча б на десять відсотків так відобразити, як розказувала мама! Це фантастика!І як же мені шкода, що не записував того всього. Думав, що вони вічно житимуть..

 Мама як почнуть було щось оповідати – я наче кіно якесь дивлюся. Такі у них образи були: пташечка – або радіє, або плаче, або вітається з людьми, сонечко красне, місяць ясний.. Дуже багато пісень знали. І дід Овсій був у нас, і дядько Василь Мусійович Скороход – ходячі енциклопедії. Звідки вони брали отой живий, образний колоритний говір - не знаю. Десь воно з отого Тарасівського кореня, із степового. А ще ж «Кобзар» старі люди напам’ять знали. Ми, малеча, просто вбирали ту мову. На базарі мама купила якусь картину, де Катерина біля річки голову руками обхопила, а поруч малесенький Івасик лежить. І я часто журився, мені було їх страшенно шкода. Все чіплявся до старшої сестри – Марусі, щоб вона мені почитала «Катерину». Так з поезією Тараса Григоровича і зростав. Тому ота велична премія – вшанування не лише мене як поета, а й роду мого, моїх односельців.. Я в той день, коли мені вручали Шевченківську премію, дякував і Богу, і Шевченку, і батькам своїм рідним, і батькам моїм хрещеним у літературі – Івану Драчу та Борису Олійнику, що мене благословили і як зернину в долонях пронесли через десятиліття аж на вершину Тарасової гори».

2. Виразне читання поезії.

Сад зомлілий на спеку сичав.

І з колодязя коням в корито

Журавель наливав печаль.

Мимо тирла, де жуйку жувала

Череда, витираючи піт,

Я по стежці, що в степ вужувала,

Ніс у вузлику мамі обід.

Радість груди мені здіймала,

Я від щастя замало не вмер,

Як матусі сусідка сказала:

Твій кормілець прийшов.

А тепер...

Десь заждалася ніг моїх стежка,

Догоря синь небесних пустель

Й тужно дивиться вслід своїм тезкам

Їх заземлений сум – журавель.

...Лист кружляє в саду тихоплинно,              

 Вітер в голім гіллі затрубив,

І полинно душі, так полинно

Від дівочої пісні –журби:

А вже теє сонечко та й зайшло,

А вже теє літечко та й прийшло.

Розкажіть про свої враження від поезії.

До якої тематичної групи вона належить?

Визначте тему та ідею твору.

Які виражально-зображальні засоби використовує автор?

Який художній засіб використано в останніх рядках поезії?

4. Виразне читання поезії.

Балада про маминих журавлів

Восьму весну їх не бачу!

Ходить мій сум по землі,

По-журавлиному плаче:

 «Де ж ви веселики, де ж?

Чом не вернулись додому? «

 «Марно ти, братику, ждеш –

Ми необ'явимся знову.

Вже біля рідних озер

Більше нам не веснувати.

Ми журавлієм тепер

Там, де живе твоя мати.

Там, де твій батько й прарід

Орють і сіють, й жнивують,

І, як колись білий світ,

Цей світ насущним годують... «

Мамо! Так жду журавлів!

Тих, що ми з вами стрічали,

Тих,що у нашім селі

Вашими всі називали,

Тих, що завжди навесні

В нас на городі сідали

Й ви їх, на радість мені,

Хлібом з долонь пригощали.

Мамо, мені й на шляхах,

Де кривда й зрада жирують,

Сяяв город в журавлях,

Що ваші руки цілують...

Наче бідою , город

Густо поріс бурянами.

Рву пересохлий осот,

Жду на весну з журавлями.

Хочу повірити сам

В те, що то звістка від мами,

Як весняні небеса

Знов розцвітуть журавлями...

В літо весна поспіша,

Сіючи квітом круг себе.

Очі спалила душа,

Болісно дивлячись в небо.

Ходить мій сум по землі,По-журавлиному плаче.

Мамо! Нема журавлів!

Восьму весну їх не бачу!