Сайт учителя
української мови та літератури
Монько Ніни Юріївни

ЗАЗДРІСТЬ

Оце і все, герою паперовий.

Хмелій в калюжі власної крові.

Огненні рани тіло попороли,

Як вогку стеліо тріщини криві.

То я ще бачу?

В камері один я.

 Зап'ястя вміло скручено вузлом.

Степан — мудрець.

Відмучивсь за годину.

І тут йому, як завжди, повезло.

Лежить в рову,

сховавши в серці кулю.

 А як же легко й весело помер!

Скрутив під носа коменданту дулю,

Аж той сахнувсь —

і вдарив револьвер.

Ой жарко стало металевій палиці,

Якою гріли мій хребет.

Затим

Дверима порозчавлювали пальці,

Щоб я із них нічого не скрутив.

Порядок фріци змалечку шанують,

Негайно виправляють помилки.

Тепер лежу колодою і чую,

Як бігають по грудях пацюки.

Вкрай знахабніли ці бршікі тварюки.

Обнюхають — вечеряти почнуть.

Хай одгризають вуха, ноги, руки,

Але, збав боже, носа одгризуть.

Ну як же я висітиму без нього

У зашморзі,

потворний, мов мана?

А прийдуть наші — упізнай такого,

І головне — злякається вона,

Та, що мого кохання не впізнала

І не впізнає вже його повік.

Вона Степана жадібно кохала.

От сказано, везучий чоловік!

І в той проклятий вечір полохливий,

Що згодом нас у засідку завів,

Вона сама покірно і щасливо

Вела Степана в схови лісові.

Шептала, а гуло, мов грім:

«Степунчик!»

...Півночі я на муку перевів,

Вартуючи їх любощі пекучі,

Аби не знявсь в загоні поговір.

Стояв, дививсь, як місяць над кущами

Полотна світла вишукані тче...

 І знов йому, Степанові, кричали

Дві сині птиці люблячих очей,

Як, попрощавшись,

йшов німим узліссям,

І я за ним розтерзано ступав.

А він од щастя тихого світився.

Ну сказано, везучим був Степан.

Коли зайшли у пастки круг залізний,

Де куль шалений посвист листя стриг,

Він трьох поганців чергою прорізав, А я...

нікого вгробити не встиг.

Й тоді, як допит правили катюги,

 Мов над розбитим колесом візник,

Він так преславно, влучно їх матюжив,

Ая... мовчу,

бо вирвали язик.

Але, Степане, є всьому кончина.

Тебе везучість зрадила твоя.

 Бо все ж таки, хоч мертвими очима,

її останнім

бачитиму я.

Одного жаль:

як, втративши надію

Тебе знайти,

впаде вона в шпориш,

Я вже ніяк, Степане, не зумію

 їй показати місце,

де лежиш...